Ти мій дух, хоч вами клятий,
Вічно бодрий, все завзятий,
Не полягне, й не умре,
Аж Росію розідре.
Так на двоє, так на двоє,
Москва то є, а ми – то є…
(В. М. Пачовський)
Кінець XIX–початок XX ст. – це період, коли переоцінювалися мистецькі цінності українських письменників. Їх вабила рефлексійно-філософська література Заходу, її творчий індивідуалізм. Борючись проти провінціалізму в культурі, молода генерація протиставляла йому європейськість. Але вона усвідомлювала, що не повинна «черпати з Європи всього змісту і всіх символів, а добирати, що підходять до душі нашої нації, яка має культуру старшу і глибшу, як Західна Європа, і виробляти власний стиль».
У творчості В. Пачовського простежуються дві основні теми: тема кохання і тема трагедії українського народу в умовах бездержавності. Тому цей випуск циклу бібліографічних досліджень «Із золотого фонду» ми присвячуємо саме цьому письменнику – основним змістом творчості якого стала ідея державності України, утвердження українського народу, як свідомої державотворчої нації.
